Притча - це маленька розповідь, що включає в себе моральну і життєву науку. У ній відображена вікова народна мудрість, представлена в художній алегоричній формі, яка допомагає легше сприйняти і усвідомити високу науку. ЯЯ Я пропоную притчі,які використовую на виховних годинах та в позакласній роботі.

Олівець

Перш ніж покласти олівець у коробку, майстер відклав його убік.
«Є 5 речей, які ти повинен знати, - сказав він олівця, - перш ніж я відправлю тебе в світ. Завжди пам'ятай про них і ніколи не забувай, і тоді ти станеш кращим олівцем, яким тільки зможеш стати.
Перше: ти зможеш зробити багато великих справ, але лише в тому випадку, якщо ти дозволиш Іншому тримати тебе в Його руці.
Друге: ти час від часу будеш переживати нелегке обточування, але це буде необхідно, щоб стати хорошим олівцем.
Третє: ти будеш здатний виправляти помилки, скоєні тобою.
Четверте: твоя найважливіша частина буде завжди знаходитися всередині тебе.
І п'яте: на якій би поверхні тебе не використовували, ти завжди зможеш залишити свій слід. Незалежно від твого стану, ти повинен продовжувати писати ».
Олівець зрозумів і пообіцяв пам'ятати про це, він був поміщений у коробку з покликанням у серце і чекав свого часу.
І тепер, ставлячи себе на місце олівця, хай ці слова будуть почуті тобою: завжди пам'ятай ці 5 правил і ніколи не забувай їх, і ти станеш доброю людиною, яким тільки зможеш бути.
Перше: ти будеш здатний робити багато великих справ, але лише в тому випадку, якщо дозволиш Богові тримати тебе в його руці і дозволиш іншим людям мати доступ до багатьох дарів, якими ти володієш.
Друге: ти будеш час від часу переживати нелегке обточування, проходячи через різні проблеми. Але ти будеш мати потребу в цьому, щоб стати більш сильною людиною.
Третє: ти зможеш виправляти помилки, зроблені тобою, або зможеш «вирости» з них.
Четверте: твоя найбільш важлива частина буде завжди знаходитися всередині тебе. З глибини серця твого будуть виходити твої вчинки.
І п'яте: скрізь, де б ти не йшов, ти повинен залишити свій слід. Незалежно від ситуації, ти повинен продовжувати служити Богу скрізь і в усьому.

ВІДЛУННЯ

Батько з сином пішли одного разу в гори. Син, вдарившись об камінь, мимоволі вигукнув:
- А-а-а-а-а-а!
І з подивом чує:
- А-а-а-а-а-а!
Хлопчик запитав:
- Хто ти?
А йому у відповідь:
- Хто ти?
Розлютившись від такої відповіді, хлопчик кричить:
- Боягуз!
А йому у відповідь:
- Боягуз!
Хлопчик запитує у батька:
- Що відбувається?
Батько посміхнувся і каже:
- Слухай мене уважно, - і закричав : - Я тебе поважаю!
Йому у відповідь:
- Я тебе поважаю!
- Ти найкращий.
Йому відповідають:
- Ти найкращий.
Хлопчик залишався в здивуванні, і потім батько йому пояснив:
- Це явище називають «відлуння», але, по правді, це називається життя ... Воно тобі завжди повертає все, що ти говориш і робиш.

ЦВЯХИ

В одній сім'ї ріс хлопець, він був молодий, запальний і нестриманий, грубіянив оточуючим і, свідомо чи мимоволі, ображав їх ...
Одного разу батько дав йому мішечок з цвяхами і суворо сказав, щоб він забивав цвях в паркан навколо саду кожен раз, коли не стримає свого гніву.
У перші кілька днів син забивав цвяхи десятками.
Незабаром він навчився стримувати свій гнів, і з кожним днем число забитих в паркан цвяхів стало зменшуватися. Він зрозумів, як свій гнів можна контролювати, і почав їм управляти. І це здалося йому легше, ніж забивати цвяхи.
Нарешті прийшов день, коли син жодного разу нікого не образив і не забив жодного цвяха. Син з радістю сповістив це батькові. На це батько сказав, що за кожен такий день, коли син не заб'є жодного цвяха, або за кожне прощення минулих образ він може витягнути один цвях.
Поступово, іноді зриваючись і забиваючи нові, син витягав цвяхи з паркану. Забитих цвяхів ставало все менше. І ось настав день, коли він витяг останній забитий цвях. Син з радістю повідомив про це батькові. Батько привів сина до огорожі і сказав:
- Ти непогано впорався, але ти бачиш, скільки залишилося дірок від цвяхів? Паркан вже ніколи не буде таким, як раніше. Коли говориш людині що-небудь зле, у нього залишається такий самий шрам, як і ці дірки. І не важливо, скільки разів після цього ти вибачаєшся - шрам залишається. Рана словесна так само заподіює біль і залишає слід, як і фізична.

КОФЕ КАВА

Приходить учень до Вчителя і каже:
«Учитель, я втомився, у мене така важка життя, такі труднощі і проблеми, я весь час пливу проти течії, у мене немає більше сил, .. що мені робити? »
Учитель замість відповіді поставив на вогонь три однакових ємності з водою. В одну ємність кинув моркву, в іншу - поклав яйце, а в третю - насипав кави. Через деякий час він вийняв з води моркву і яйце і налив в чашку каву ємності.
«Що змінилося?» - Запитав він учня.
«Яйце і морква зварилися, а кава розчинилося у воді», - відповів учень.
«Ні, - сказав Учитель. - Це лише поверхневий погляд на речі. Подивися: тверда морква, побувавши в окропі, стала м'якою і податливою. Крихке і рідке яйце стало твердим. Зовні вони не змінилися, вони лише змінили свою структуру під впливом однаково несприятливих обставин - окропу. Так і люди - сильні зовні можуть розклеїтись і стати слабаками там, де крихкі і ніжні лише тверднуть і зміцніють ».
«А кава?» - Запитав учень.
«О! Це найцікавіше! Кава повністю розчинилося в новому ворожому середовищі і змінила його - перетворила окріп в чудовий ароматний напій.
Є особливі люди, які не змінюються в силу обставин - вони змінюють самі обставини і перетворюють їх на щось нове і прекрасне, отримуючи користь і знання в даній ситуації ».

Все у твоїх руках

Дуже давно в стародавньому місті жив Майстер, оточений учнями. Найбільш здібний із них якось задумався: “Чи є питання, на яке наш Майстер не зміг би дати відповіді?”Він пішов на квітучий луг, піймав найкрасивішого метелика й сховав його між долонями. Метелик чіплявся лапками за його руки й учневі було лоскотно. Посміхаючись, він підійшов до Майстра і запитав:

– Скажіть, який метелик у мене в руках: живий чи мертвий?Він міцно тримав метелика в зімкнутих долонях і був готовий у будь-яку мить стиснути їх заради своєї істини.
Не дивлячись на руки учня, Майстер відповів: – Все у твоїх руках.

Відро з яблуками

Купив чоловік собі новий будинок, великий, красивий. І сад з фруктовими деревами — все добре, акуратно. А поруч у кривеньком, старенькому будиночку жив заздрісний сусід, який постійно намагався зіпсувати йому настрій: то сміття під ворота підкине, то ще якусь гидоту створить.

Одного разу прокинувся чоловік у хорошому настрої, вийшов на ганок,а там -відро з помиями м...

Чоловік взяв відро, помиї вилив, відро вичистив до блиску, назбирав в нього найбільших, стиглих і смачних яблук і пішов до сусіда. Сусід, почувши стукіт у двері, злорадно подумав:

— Нарешті я дістав його!

Відкриває двері в надії на скандал, а чоловік простягає йому відро з яблуками і говорить:

- Хто чим багатий,тим і ділиться

Брудна білизна

Одна сімейна пара переїхала жити в нову квартиру. Вранці дружина, ледь прокинувшись, визирнула у вікно і побачила сусідку, яка розвішувала сушити білизну.

— Подивися, яка в неї брудна білизна, - вигукнула вона своєму чоловікові, - напевно, у неї погане мило, або вона не вміє прати,треба б її повчити.
І так кожного разу, коли сусідка вивішувала білизну, дружина дивувалася з того, яка вона брудна.
В один прекрасний добрий ранок, дружина визирнула у вікно і вигукнула:
— О! Сьогодні білизна чиста, напевно, сусідка навчилася прати!
— Та ні, - сказав чоловік, - просто я вимив вікно.
Так і в нашому житті, все залежить від нашого вікна, через яке ми дивимося на світ. І перш, ніж критикувати інших, необхідно переконатися, що наші серця і наміри чисті.

Сліпий дідусь

Сліпий дідусь сидів на сходах театру і просив милостиню. Біля його ніг перебувала невелика картонка з написом: «Люди добрі, допоможіть сліпому, будь ласка!» І трохи нижче стояв старий пошарпаний капелюх, до якого перехожі зрідка кидали монетки. Кожного разу, коли старий чув кроки поряд з ним і дзвін монет у капелюсі, він дякував, киваючи головою. За день сума грошей в капелюсі набиралася дуже мізерна, сліпому ледве вистачало на шматок хліба. Але іншого виходу у нього не було.

Одного разу вдень повз сліпого проходив чоловік середніх років. Він підійшов до старого, кинув декылька монет, вислухав подяку і відійшов. Але потім повернувся, взяв картонку і щось написав на ній. Увечері того ж дня він проходив знову повз театр. Підійшовши до старого, він побачив, що капелюх повний грошей. Сліпий почув кроки і запитав, чи не той це чоловік, який переписав табличку. Він поцікавився, що саме написав цей незнайомець.

- Не турбуйтеся, я не написав нічого такого, що було б неправдою. Я просто написав її трохи по-іншому. - Потім він посміхнувся і бадьоро рушив у бік будинку.Старий зібрав гроші з капелюха, підняв табличку і пальцями спробував прочитати, що на ній написано. На новому написі було викарбовано : «На вулиці весна, але я не можу її бачити"

Лікарняне вікно

У лікарні в одній палаті лежали два важкохворих чоловіки. Один лежав під вікном. а ліжко іншого стояло біля дверей.

- Що там видно у вікні? – якось запитав той, що лежав біля дверей.

- О! – пожвавішав перший. – Я бачу небо, хмари, подібні до звірів, озеро і ліс у далині…

Щодня той, хто лежав біля вікна, розповідав сусідові про те, що відбувається на дворі. Він бачив човна, рибалок зі щедрим уловом, дітей, що бавляться на березі, юних закоханих, що тримаються за руки і не відводять одне від одного блискучих очей.Поки він спостерігав за усіма цими вельми цікавими подіями за вікном, його сусіда катувала глуха злість. Це несправедливо, міркував він. За які заслуги його поклали біля вікна, а не мене і чому я мушу дивитися на двері з облупленою фарбою, поки він милується краєвидом з вікна.

Одного разу той, хто лежав біля вікна сильно закашлявся і почав задихатися, він намагався дотягнутися до кнопки виклику медсестри, але йому забракло силСусід тільки спостерігав за тим, що відбувається. Він легко міг натиснути на свою кнопку, але не зробив цього.

Невдовзі перший затих і випростався у своїй постелі.Коли його винесли, сусід попросив медсестру щоб його самого переклали до вікна. Медсестра виконала прохання, перестелила постіль і переконавшись, що хворому зручно, попрямувала до дверей. Раптом її спинив здивований вигук:

- Як так може бути! Це вікно виходить на глуху сіру стіну. А той, хто помер розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей… Як же він міг усе це бачити з цього вікна?

Медсестра сумовито усміхнулася.

- Він не міг бачити взагалі; ваш покійний сусід був сліпий.

- Але навіщо?.. Навіщо він розповідав це все мені?

- Він мабуть хотів Вас трохи підбадьорити; у нього було добре серце....

Шлях до моря

В одному бідному селі народився на світ хлопчик. Він проводив свої дні безглуздо, механічно і монотонно, так само як і інші мешканці цього згасаючого села, не маючи уявлення, що робити з власним життям. І в одну прекрасну ніч йому приснилося море. Ні один із жителів села ні разу не бачив моря, тому ніхто не зміг підтвердити, що десь у світі існує така безмежна вода.

А коли юнак заявив, що збирається відправитися на пошуки моря зі свого сну, всі крутили пальцем біля скроні і називали його дурнем. Але він, незважаючи ні на що, пустився в дорогу і довго мандрував, поки не опинився на роздоріжжі доріг. Тут він вибрав ту дорогу, яка вела прямо, і через кілька днів дістався до селища, жителі якого вели спокійне, забезпечене життя. Коли юнак повідомив їм, що мандрує, мріючи знайти море, вони почали переконувати його, що він даремно витрачає час і краще буде йому залишитися в цьому селі і жити так само щасливо, як і всі.

Декілька років молодий чоловік жив у достатку. Але одного разу вночі йому знову приснилося море, і він згадав про свою нездійсненну мрію. Юнак вирішив покинути селище і знову вирушити в дорогу. Попрощавшись з усіма, він повернувся на розвилку і на цей раз пішов в іншому напрямку. Йшов він довго, поки не дійшов до великого міста. Захопився його гомоном і строкатістю і вирішив залишитися там. Вчився, працював, веселився і з часом зовсім забув про мету своєї подорожі.

Однак через кілька років він знову побачив уві сні море і подумав, що, якщо не здійснить мрію своєї юності, то даремно розтратить життя. Тому він знову повернувся на розвилку і вибрав третю дорогу, яка привела його в ліс. На невеликій галявині чоловік побачив хатинку, а біля неї вже не дуже молоду, але прекрасну жінку, яка розвішувала випрану білизну. Вона запропонувала йому залишитися з нею, так як її чоловік пішов на війну і не повернувся. Чоловік погодився.Багато років вони прожили щасливо, виростили дітей, але нашого героя, який вже постарів, знову відвідав сон про море. І він залишив усе, з чим був пов'язаний багато років, повернувся на розвилку і пустився в шлях останньою, досі невідомої йому стежкою, дуже крутою і кам'янистою. Він йшов ледве передвигаючись і став побоюватися, що незабаром зовсім виб'ється із сил.

Опинившись біля підніжжя великої гори, старий вирішив піднятися на неї в надії хоча б здалеку побачити море зі своїх снів. Через кілька годин накінець він дістався до вершини гори. Перед ним простягалися неозорі простори: старий побачив розвилку доріг, село, в якому жителі вели благополучне життя, і велике місто, і хатинку жінки, з якою провів багато щасливих років. А вдалині, на обрії, побачив блакитне, безкрає море...

І, перш ніж зупинилося його змучене серце, розчулений старий крізь сльози жалю помітив ще, що всі дороги, якими він йшов, вели до моря, але тільки жодну з них він не пройшов до кінця...

Секрет молодості душі

В однієї доброї мудрої бабусі запитали:

— Бабусю! Ти прожила таке важке життя, а душею залишилася молодшою за всіх нас. У тебе є якийсь секрет?
— Є, милі... Все хороше, що мені зробили, я записую у своєму серці, а все погане на воді. Якби я робила навпаки, моє серце зараз було б все в страшних рубцях, а так воно — рай благоуханний.
Бог дав нам дві дорогоцінні здібності: згадувати і забувати. Коли нам роблять добро — вдячність вимагає пам'ятати його, а коли роблять зло, любов спонукає забути його.

Карта світу

Одного недільного ранку проповідник намагався у складних умовах підготуватися до проповіді. День був дощовий, і маленькому синові проповідника було нудно, бо нічим було зайнятися. І він вередував, заважаючи батькові зосередитися.

Нарешті батько у відчаї схопив старий журнал, погортав його і знайшов велику яскраво розфарбовану сторінку. Це була карта світу. Проповідник вирвав карту з журналу, розірвав на клаптики й кинув їх на підлогу зі словами:
— Джонні, якщо зумієш зібрати карту, я тобі дам грошей на морозиво.
Він вирішив, що дав Джонні заняття на весь ранок. Проте не пройшло і десяти хвилин, як у двері кабінету постукали. Це був син зі зібраною картою. Батько здивувався такому швидкому завершенню, побачивши, що всі шматочки карти точно розставлені по місцях.
— Синку, як ти зумів це зробити так швидко? — запитав проповідник.
— О, — відповів Джонні, — це було легко. На іншій стороні малюнок людини. Я просто перевернув клаптики, зібрав портрет людини, поклав його на аркуш паперу і знову перевернув. Я вирішив, що якщо людина правильна. то й Світ буде правильний.
Батько посміхнувся і простягнув синові гроші на морозиво.
— «Якщо людина правильна,то й Світ буде правильний»,- сказав батько, розуміючи, що тепер назва доповіді у нього точно є.

У цій історії закладено цінний урок. Якщо вам не подобається ваш Світ, і ви хочете змінити його, почніть з себе самого. Якщо ви в порядку - ваш Світ теж буде в порядку.

Ваги

Дружина одного бідного чоловіка виготовляла масло, а він потім продавав його в місцеву крамницю. Жінка надавала маслу форму кола, вага якого становила 1 кг. Отримана виручка була непоганою підмогою для сім'ї. Але одного разу бакалійник став сумніватися в чесності бідняка, який продавав йому масло, і вирішив зважити куплені кола. Виявилося, що кожен з них важив не кілограм, а 900 грам. Це дуже розсердило чоловіка .На наступний ранок, коли той самий жебрак знову прийшов в магазин, бакалійник роздратовано сказав:

— Більше не принось мені своє масло! Я все одно у тебе нічого не куплю, обманщик! Ти мені говорив, що кола важать по кілограму, тоді як насправді в них 900 грам. Я не дозволю себе дурити!Бідолаха помітно розкис, опустив погляд і сказав:— У нас, господар, немає терезів ... Мірою мені завжди служив кілограм цукру, який я купив у вас. По ньому ми з дружиною і робили масло..

Завжди пам'ятай, що твоєю мірою будуть вимірювати і тебе.

Який слід повинна залишити Людина на Землі?

Василь Сухомлинський

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?
— Немає у мене ні сина, ні дочки.
— Може, ти дуба посадив?
— Ні, не посадив я дуба...
— Може, ти поле випестував?
— Ні, не випестував я поля...
— Так, мабуть, ти пісню склав?
— Ні, й пісні я не склав.
— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

Корабельна аварія

Єдиного чоловіка, який врятувався після корабельної аварії, було викинуто на безлюдний острів. Він щиросердно молився Богу про спасіння, й щодня вдивлявся в горизонт, але ніхто не плив на допомогу.
Змучений, він нарешті збудував хатину з уламків корабля, щоб захиститися від стихії та зберегти деякі свої речі. Але одного разу, поблукавши в пошуках їжі, він повернувся й побачив, що його хатина охоплена полум’ям і до неба підіймається дим. Сталося найстрашніше: він втратив усе.
Охоплений горем і відчаєм, він вигукнув: «Боже, за що?»
Рано-вранці наступного дня його розбудили звуки корабля, який наближався до острова, поспішаючи на допомогу.
— Як ви дізналися, що я тут? — запитав чоловік своїх рятівників.
— Ми бачили ваше сигнальне багаття, — відповіли вони.
Як легко впасти у відчай, коли приходить біда. Але не варто опускати руки, адже Бог піклується про нас, навіть коли нас охоплюють біль і страждання. Про це треба пам’ятати щоразу, коли ваша хатина згоряє дотла: можливо, це сигнальне багаття, яке кличе на допомогу.

Любов і розлука

На вершині гори стояли Любов і Розлука і милувалися молодою парою. Розлука говорить Любові: — Давай поспоримо, що я їх розлучу?! Любов говорить: — Почекай, дай я до них підійду лише один раз, а потім ти можеш підходити до них стільки, скільки захочеш – і тоді ми побачимо, чи зможеш ти їх розлучити. Розлука погодилася. Любов підійшла до молодої пари, доторкнулася до них, заглянула в їх очі і побачила, як між ними пробігла іскра. Любов відійшла і говорить: — Тепер твоя черга. Розлука відповіла: — Ні, зараз я нічого не можу зробити – зараз їх серця наповнені любов'ю. Я прийду до них пізніше. Пройшов час. Розлука заглянула в будинок і побачила молоду матір з немовлям, і батька. Розлука сподівалася, що любов вже пройшла і тому з надією переступила поріг їх будинку. Але, заглянувши в їх очі, вона побачила Вдячність. Розлука обернулася і сказала: — Я прийду до них пізніше. Пройшов деякий час. Розлука знов з'явилася до них – в будинку шуміли діти, з роботи прийшов втомлений чоловік, мати заспокоювала дітей. Розлука сподівалася, що вже тепер-то вона точно зможе їх розлучити, адже за цей час і Любов і Вдячність вже давно повинні були вивітритися з їх сердець. Але, заглянувши в їх очі, вона побачила Повагу і Розуміння. — Я загляну пізніше, – сказала Розлука. Минали роки. Знову прийшла в їх будинок Розлука. Дивиться вона – діти вже дорослі, сивий батько пояснює щось своїм дітям, дружина готує на кухні. Поглянула вона в їх очі і розчаровано зітхнула: вона побачила в них Довіру. — Я прийду пізніше, – сказала Розлука і вийшла. Пройшов ще час. Заглядає знову Розлука в будинок, дивиться, а там бігають внуки, біля каміна сидить, зажурившись, старенька жінка. Розлука дивиться і думає про себе: — Ну ось, схоже, мій час прийшов! ... Хотіла, вона було заглянути старенькій в очі, але та встала і вийшла з будинку. Розлука пішла за нею. Незабаром прийшла старенька на кладовище і сіла біля могили. Це була могила її чоловіка... — Схоже, я запізнилася... – подумала Розлука, – час зробив за мене мою роботу. І Розлука заглянула в заплакані очі старенької. А в них вона побачила Пам'ять – Пам'ять про Любов, Вдячність, Повагу, Розуміння і Довіру.

Притча про художника

Жив на світі художник, який мав дар бачити і втілювати найпрекрасніше на полотні.

Його уміння побачити Красу — дивувало людей! Люди, котрі жили поряд, дивилися на те ж саме — і не помічали, що воно — прекрасне!… Доти вони цього не помічали, доки не перетворював художник те, що бачили і він, і вони, — в досконалу картину!

Художник був великим Майстром Краси. Він доторкався поглядом душі до того, що бачив, — і зображав прекрасну мить Вічного Буття на своїх полотнах. І тоді — творилося диво: не помічена раніше Краса — ставала явною для кожного, хто дивився на картину художника!

* * *

Якось він взявся за портрет худенької і непримітної дівчини, яку раніше ніхто не вважав красивою. І сама вона також соромилася своєї тендітності і ніжності, свого тонесенького стану — і завжди опускала, ніяковіючи, очі…

“Настільки негарна, худа… — а ти її малювати надумав!...” — казали художнику люди.

Але художник не слухав тих, які так говорили, — і малював. І витонченість, і грація, і ніжний овал обличчя, і глибина ледь-ледь зніяковілих очей — раптом ожили на полотні, створивши прекрасний образ.

І дівчина дивилася, ледь дихаючи: “Не може бути, що це я… Така гарна картина!…”

“Я — лише дзеркало! — з посмішкою художник відповідав. — Тобі я красу душі твою всього лише показав!

Тепер — живи, її від світу не ховаючи!

Ти — як душа — схожа з красою зорі! І ніжністю твоєї любові — ти все, що бачиш, осяй!”

* * *

І жінку від стару побачив — і портрет її став малювати. І дивувалися люди, що в цій старій жінці він знайшов?

А художник — він кожну зморшку на руках її — як літопис писав. І були в літописах тих слова про життя довге і не просте, про доброту і про любов, про дітей, виплеканих душевним піклуванням, про внуків, мудрістю наповнених глибокою… І засяяли промінчики з очей — в них світло струменіло — до тих людей, які навколо зараз і до тих, що нині далеко… Їхнє світло нагадувало річку, яка має своїм витоком сердечну доброту.

І на портреті тому — любов, і мудрість, і спокій — провіщали людям про життя добре, про душу велику! І — в захваті — завмирало багато людей перед картиною тією! І бачили вони суть життя, що було прожите не даремно. І огортала їх любов душі прекрасної — як ніжна вечірня зоря…

Художник так все те відобразив — що у пошані перед старою жінкою схилилися люди…

* * *

Потім художник танцівника малював. І в миттєвості тій, яку він зображав, злилися і танець, і танцівник. І помах руки, і музика, і погляд — тепер звучать на полотні! І той, хто дивиться, — може пережити душею емоції подвійні: як той, хто споглядає полотно, або як той, хто — в танці — Богові гімн Любові співає!

* * *

І малював художник краплинку роси на тонесенькій травинці.

Всього лише… крапелька роси на сонечку блищить. Але ця крапля неначе говорить: “Я — краплинка в безкінечності Любові! І відобразилася сонця краса — в мені! І неначе в дзеркальці моєї любові — тепер сяють світ і краса Землі!”

* * *

І пензлем своїм художник ще одну мить у Вічному Бутті зобразив:

Над морем — сонце розсіяло своє проміння! Й — відбилося у хмарах… І птиць політ — здалеку у рідний край!… І берег моря з золотим піском!… Злилися на полотні одному — творіння Творця і людини! Відкрилася Вічність — в єдиній миттєвості Краси! І душі осявав промінням ранішнього Сонця — Безкінечний Світла Бога Океан! І проявилися у величі краси цієї — Творця її Незримі Риси!

* * *

Чарівним поглядом — художник той був наділений: адже за Творінням — Творця всієї Краси здатний побачити він!

І може людям він дарувати — уміння бачити і любити!

Притча про те, як обрати хорошу школу

Батьки вибрали для сина кращого вчителя. Вранці дідусь повів онука до школи. Коли дід і онук увійшли у двір, їх оточили діти.– Який смішний старий, – засміявся один хлопчик.

– Гей, маленький товстун, – скорчив гримасу іншій.

Діти кричали і скакали навколо діда і онука. Тут вчитель подзвонив у дзвіночок, оголошуючи початок уроку, і діти втекли. Дідусь рішуче взяв онука за руку і вийшов на вулицю.

– Ура, я не піду в школу, – зрадів хлопчик.

– Підеш, але не в цю, – сердито відповів дід. – Я сам знайду тобі школу.

Дід відвів онука до себе додому, доручив його бабусі, а сам пішов шукати кращого вчителя. Побачивши якусь школу, дід зайшов у двір і чекав, коли вчитель відпустить дітей на перерву. У деяких школах діти не звертали на старого уваги, в інших – дражнили його. Дід мовчки повертався і йшов. Нарешті, він увійшов в крихітний дворик маленької школи і втомлено притулився до огорожі. Задзвенів дзвінок, і діти вибігли у двір.

– Дідусю, вам погано, принести води? – Почувся голос.

– У нас у дворі є лавка, сідайте, будь ласка, – запропонував один хлопчик.

– Хочете, я покличу вчителя? – Запитала інша дитина.Незабаром у двір вийшов молодий учитель. Дід привітався і сказав:

– Нарешті, я знайшов кращу школу для мого онука.

– Ви помиляєтесь, дідусь, наша школа не найкраща. Вона маленька і тісна.

Старий не став сперечатися. Він про все домовився з учителем і пішов. Увечері мама хлопчика запитали діда:

– Батько, Ви неграмотні. Чому Ви думаєте, що знайшли кращого вчителя?
– Через учнів дізнаються про вчителів, – відповів дід.

Притча про мудрого Вчителя

Одного разу хлопець впізнав у перехожому свого вчителя з молодших класів. Він підійшов до старого і запитав:

– Ви мене не пам’ятаєте? Я був вашим учнем.

– Так, я пам’ятаю тебе третьокласником. І чим ти займаєшся зараз?

– Я викладаю. Ви так вплинули на мене, що мені теж захотілося виховувати юних учнів.

– Так? Дозволь мені поцікавитися, в чому ж виразився мій вплив?

– Ви насправді не пам’ятаєте? Дозвольте мені нагадати.

Одного разу мій однокласник прийшов в клас з красивим годинником на руці, який йому подарували батьки. Він їх зняв і поклав в ящик парти.

Я завжди мріяв мати такий годинник. Я не втримався і вирішив взяти його з цієї парти. Незабаром той хлопчик підійшов до вас в сльозах і поскаржився на крадіжку. Ви обвели нас усіх поглядом і сказали: «Той, хто забрав годинник, що належать цьому хлопчику, має повернути його».

Мені стало дуже соромно, але мені не хотілося розлучатися з годинником, так що я не зізнався.

Ви попрямували до дверей, замкнули ї і веліли нам усім вишикуватися уздовж стіни, попередивши: «Я повинен перевірити всі ваші кишені за однієї умови, що ви всі закриєте очі».

Ми послухали, і я відчув, що це був найбільш ганебний момент в моєму недовгому житті.

Ви рухалися від учня до учня, від кишені до кишені. Коли ви дістали годинник з моєї кишені, ви продовжували рухатися до кінця ряду. Потім ви сказали: «Діти, все в порядку. Ви можете відкрити очі й повернутися до своїх парт».

Ви повернули годинник власнику і не сказали більше ні одного слова з приводу цього інциденту.

Ось в той день ви врятували мою честь і мою душу.

Ви не заплямували мене як злодія, брехуна, нікчемну дитину. Ви навіть не спромоглися поговорити зі мною про цей епізод.

Згодом я зрозумів, чому. Тому що, як справжній учитель, ви не захотіли заплямувати гідність юного, ще несформованого учня. Тому я став педагогом.

Обидва замовкли під враженням цієї історії.

Потім молодий педагог запитав:

– Коли ви мене побачили сьогодні, хіба не згадали про цей епізод?

Старий учитель відповів:

– Справа в тому, що я обстежував кишені теж з закритими очима.

***

Справжній учитель — не той, хто тебе постійно виховує, а той, хто допомагає тобі стати самим собою.

Притча про чотири свічки